|
Діяльність уряду паралізували палацові вельможі, які мали величезний вплив на імператора. Ван Лі не підписував документи, тисячі чиновників не могли обійняти відповідальні посади, які забезпечували нормальну роботу держави. Нерідко чиновники цілими групами ставали на коліна біля палацу й голосними вигуками намагалися привернути увагу правителя до себе.
У відповідь у Китаї спалахнула кровопролитна й руйнівна для країни Селянська війна (1628—1644). Повсталі захопили Пекін. Останній імператор династії Мін, залишений усіма, повісився в маленькому святилищі, що розташовувалося на території палацу. За китайськими віруваннями, така смерть полегшувала шлях до Небес.
3. Перше століття династії Цин (1644—1912). Послабленням Китаю скористалися маньчжури. Тривалий час маньчжурські племена, що жили на північно-західних кордонах Китаю, сплачували імператорові данину та вважалися його підданими. У 1644 р. войовничі маньчжури увірвалися до Пекіна. Вони нещадно придушили опір повсталих і залишків армії Мін.
Завойовники заснували династію Цин (у перекладі означає «чиста»). Населення Маньчжурії не перевищувало 1 млн осіб, а населення Китаю досягло на той час 150 мільйонів. Народ не хотів захищати режим мінських імператорів. Армія вийшла з підпорядкування, солдати розбіглися, офіцери пішли на службу до нових правителів.
Шляхом кривавого терору маньчжури підкорили собі багатомільйонний Китай. Останні осередки опору були придушені наприкінці XVII ст. Нові господарі Китаю не стали вносити зміни до державного устрою. Служба, як і раніше, вважалася найбільш престижною. Чиновники входили до правлячої еліти суспільства. Маньчжурам заборонялося займатися сільським господарством і торгівлею, а також брати шлюб із китайцями.
|
|
|
