|
XVI ст. було важливим рубежем, що відділив Середні віки від Нового часу. Хід і напрямок історичного розвитку окремих країн багато в чому визначали видатні особистості цього періоду: Генріх IV і кардинал Рішельє, Філіпп II і герцог Альба, Вільгельм Оранський та Єлизавета І.
Однак неповторний і самобутній розвиток кожної країни не виключав існування загальних явищ і процесів, що характерні для історичної епохи*.
Результати реформаційного руху в Європі були різними: від нищівної поразки в католицькій Іспанії до абсолютної перемоги в північних провінціях Нідерландів. Але скрізь боротьба за нову церкву й віру супроводжувалася громадянськими війнами, терором, стражданням людей.
Зміцненню абсолютної влади монархів сприяло поступове вгасання ролі станово-представницьких органів влади (парламентів), створення розгалуженого бюрократичного апарату, регулярної армії та флоту. Монарх, який володів абсолютною владою, мав можливість у своїх інтересах спиратися на різні стани, класи й групи населення. Найбільш завершеної, класичної форми абсолютна монархія набула у Франції. Звичайно ж, кожна монархія мала свої особливості, які визначалися історичними й державними традиціями країни.
Початок Нового часу був ознаменований появою на політичній карті Європи першої держави з республіканською формою правління, яка рішуче відмовилася від середньовічної спадщини і стала на шлях капіталістичного розвитку.
|
|
